Ван Чжи подивився партію в ґо, а вдома вже не застав нікого зі знайомих

Ван Чжи пішов у гори по дрова й зупинився подивитися, як хлопчики грають у ґо. Коли вони нагадали йому повертатися, він підняв сокиру й побачив: дерев’яне руків’я зотліло. У горах минула лише мить, а поза ними вже не залишилося нікого зі знайомих.

Цей переказ про зустріч із безсмертними залишив назву, вживану й нині: «ланьке», «зотліле руків’я». «Ке» — руків’я сокири. Лісоруб іде в гори, зупиняється біля чужої гри, а повернувшись, виявляє між собою й рідним краєм десятки або навіть сотні років.

1. Поклав сокиру — і залишився

Ван Чжи в оповіді — лісоруб доби Цзінь. «Записи про дивовижне», приписувані лянському Жень Фану, називають місцем зустрічі гору Шиши в окрузі Сінь’ань. Це місце пов’язують із сучасною легендою про гору Ланьке біля Цюйчжоу.

У горах він побачив кількох хлопчиків, які грали й співали, і спинився подивитися та послухати. Один дав йому щось схоже на кісточку зизифусу. Поклавши до рота, він перестав відчувати голод.

Ван Чжи лишився біля гри. Книга описує цей час словом «невдовзі»: наче минула лише хвилина, а хлопчик уже питає: «Чому не йдеш?» Ван береться за сокиру й бачить, що руків’я цілком зотліло. Принесене в гори знаряддя вже непридатне.

Він покидає хлопчиків і спускається додому. Далі «Записи про дивовижне» кажуть: «Уже не було нікого з людей того часу». Він ще міг повернутися до рідного краю, але вже не побачити тих, кого залишив при відході.

2. Хтось дивиться гру, хтось слухає цитру

«Записи про дивовижне» не уточнюють тривалості відсутності. «Коментар до Канону вод» із посиланням на «Записи Дун’яна» розповідає натомість про слухання музики: четверо хлопчиків у кам’яній оселі «грають на ціні й співають», а Ван спирається на руків’я сокири та слухає. Йому теж дають предмет, подібний до кісточки зизифусу, який тамує голод у роті; коли на заклик іти він рушає, руків’я вже зотліло.

Цього разу книга уточнює: вдома його не було десятки років. «Рідні повмирали, нічого не лишилося, як було». Близькі відійшли, рідний край уже не має колишнього вигляду.

У сунській даоській енциклопедії «Сім розділів із хмарної скрині» Ван Чжи кладе сокиру й дивиться, як кілька хлопчиків грають у ґо, співають і сміються. Він висмоктує сік предмета, схожого на кісточку зизифусу, й не відчуває ні голоду, ні спраги. Хлопчики нагадують: «Ти тут уже довго, можеш повертатися». Узявши сокиру й діставшись дому, він виявляє, що минуло кількасот років.

Цінський «Опис гори Ланьке» наводить і версію, приписувану «Лісу записів» цзіньського Юй Сі: Ван дивиться в кам’яній оселі на гру двох хлопчиків. Ще до її завершення помічає зотліле руків’я, поспішає додому, але край уже не той.

Гра ще не скінчилася, а руків’я Ванової сокири вже зотліло. Звичний вислів «одна партія в горах — сто років серед людей» у цій версії навіть не чекає завершення партії.

3. Після повернення історія отримує продовження

«Записи про дивовижне» закінчуються поверненням Вана. Мінський «Збірник гідних співрозмовників» продовжує долю: побачивши, що минули сотні років і не лишилося ні рідних, ні знайомих, він знов іде в гори й зрештою осягає Дао.

Там також сказано, що люди час від часу бачили його, а гора через це дістала назву Ланьке. Той, хто спочатку прийшов по дрова, у цьому завершенні надовго залишається в горах.

«Опис гори Ланьке» зберіг ще один місцевий переказ: Ван кілька днів блукав, поки повернувся до колишнього житла. Половина околиць уже стала могилами, але брат Ван Ґуй був живий. Брати разом пішли в гори, й відтоді ніхто не знає їхньої долі.

4. Сокира залишила грі нове ім’я

Завдяки оповіді ґо також отримало іншу назву. Опис білої полив’яної порцелянової дошки в Музеї Хенаню наводить «ланьке» серед назв ґо, поряд із «розмовою рук», «сидячим усамітненням» і «забуттям печалі».

Гра ввійшла до переказу про безсмертних, спираючись на щоденне життя давніх людей. «Нові оповіді про розмови у світі» повідомляють, що Ван Таньчжи називав ґо «сидячим усамітненням», а Чжи Дунь — «розмовою рук». На кам’яній дошці зі східноханської гробниці у Ванду провінції Хебей по сімнадцять ліній у кожному напрямку. За Вей і Цзінь гра освічених людей уже була звичною життєвою сценою.

«Розмова рук» порівнює ходи з бесідою, «сидяче усамітнення» — з відлюдництвом, а «ланьке» зберігає зіпсоване знаряддя. Почувши цю назву, можна згадати лісоруба, який ішов по дрова, але затримався біля гри.

5. Повернувшись, Лю Юйсі теж став «людиною зі зотлілим руків’ям»

За Тан Лю Юйсі зустрівся з Бо Цзюйї в Янчжоу й написав «Відповідь Летяню на вірш, подарований за бенкетом при першій зустрічі в Янчжоу». Початок звучить: «Гори Ба, води Чу, сумний край; двадцять три роки мене покинуто». Відразу далі: «Згадую давніх — марно складаю оду почутій флейті; повертаюся додому — наче той, чиє руків’я зотліло».

Перший рядок відсилає до «Оди пам’яті давнього друга» Сян Сю. Проходячи повз колишню оселю Цзі Кана, він почув сусідську флейту, згадав друга й написав оду скорботи. Лю Юйсі поєднав «почуту флейту» з «ланьке»: один рядок про пам’ять людей, інший — про повернення.

Лю Юйсі пережив довге заслання й переїзди; озираючись, він позначив свою долю словами «двадцять три роки». Ван Чжи не помічав плину часу в горах, а поет пройшов ці роки крок за кроком. Та повернувшись, так само побачив смерть старих друзів і зміну людського світу.

Далі вірш каже: «Повз затонулий човен ідуть тисячі вітрил, перед хворим деревом тисячі дерев зустрічають весну». Від людей і справ минулого Лю Юйсі переходить до нового життя перед очима, а потім — до Бо Цзюйї за столом.

На бенкеті Бо Цзюйї подарував вірш на втіху, Лю Юйсі відповів віршем. Останні два рядки повертаються до самої зустрічі: «Сьогодні слухаю твою пісню; нехай чаша вина на мить додасть снаги».