Чому У Цзетянь просила на золотій табличці зняти з неї провини?

1982 року в кам’яній щілині на північному боці вершини Цзюньцзі гір Суншань знайшли пластину золота.

Вона була напрочуд тонка — лише близько міліметра. Завдовжки 36,2 сантиметра й завширшки 8, вона нагадувала лист, сплющений роками. На золотій поверхні не було ні дракона, ні коштовностей — тільки три рядки вирізаних знаків.

Листа написала У Цзетянь.

На початку вона назвала себе: «Володарка Великої Чжоу У Чжао». Далі йшлося про її прагнення істинного Дао й довгого життя. А в найважливішому місці імператорка, здатна помилувати всю Піднебесну, вжила слово «благаю»:

«Благаю Трьох чиновників і Дев’ять управ зняти з У Чжао записані провини».

Яку ж провину вона мала? І чому прохання залишили не в палаці, а віднесли в кам’яну щілину Суншаню?

1. Золота табличка не перелічує провин

Уперше побачивши слова «зняти провини», багато хто сприймає їх як пізнє каяття У Цзетянь. Чи згадувала вона вбитих політичних суперників, чи шкодувала про криваві палацові події? З цих слів начебто можна вивести безліч запитань.

Але золота табличка не називає жодної конкретної провини.

Увесь напис має лише шістдесят три знаки. Крім статусу, побажань і дати передавання, найчіткіше в ньому сказано: «Люблю істинне Дао, прагну довголіття й безсмертя». Зняття провин стоїть поруч із довголіттям. Це радше цілісне прохання до божеств, ніж зізнання у справі.

Даоські Три чиновники — чиновники Неба, Землі й Води. До цієї священної адміністрації можна звертатися щодо людського щастя й нещастя, лих, провин і тривалості життя. Тож прохання «зняти провини» пов’язане з відверненням бід, продовженням життя та безсмертним довголіттям.

Золота табличка доводить, що У Цзетянь просила зняти провини, але не дозволяє дописати за неї зізнання, якого ніколи не існувало.

Чи приховувала вона в серці жаль про певний учинок, шістдесят три знаки не відповідають. Золото зберегло її прохання, а не весь внутрішній світ.

Наприкінці вказано й точний день: сьомий день сьомого місяця першого року ери Цзюши, тобто 700 року. У Цзетянь ще сиділа на престолі; до зречення й смерті залишалося п’ять років.

Це не поспішні останні слова літньої людини, яка вже втратила владу, в останню ніч життя. Вона й далі діяла як «володарка Великої Чжоу», двір працював, а даос ішов на гору за її наказом. Саме тому фраза «благаю Трьох чиновників і Дев’ять управ» така промовиста: прохачка й досі тримала найвищу земну владу.

2. Сама вона на гору не піднімалася

Наприкінці золотої таблички вирізане ще одне ім’я: Ху Чао.

Підпис говорить: «Малий посланець Ху Чао, схиливши голову й двічі вклонившись, шанобливо подає». Ху Чао був даосом, який і доправив цей документ від імені У Цзетянь.

Отже, того дня 700 року імператорка не самотужки зійшла на небезпечну вершину, щоб сховати таємницю в щілині. Золоту табличку підготували при дворі, а даос відніс її на Центральну священну гору. Прибувши туди, Ху Чао передав її за належним обрядом.

Обряди передавання табличок до гір, печерних або водних палаців часто називають «посиланням дракона». «Дракон» — не жива істота, яку кидають у гори чи воду, а знак, пов’язаний із передаванням. Напис повідомляє, хто звертається, чого просить, коли подано й хто виконує доручення, ніби офіційний документ за межі людського світу.

Для сучасної людини кам’яна щілина — сховок. Для того, хто передавав табличку, Суншань була місцем, звідки документ міг досягти священного світу.

Ху Чао поклав золото в горі не щоб приховати, а щоб надіслати.

3. Суншань бачила й інший її бік

За чотири роки до цього У Цзетянь також приїздила до Суншаню.

696 року вона здійснила тут обряд феншань — велику державну церемонію, у якій володар звітує Небу й Землі про свої звершення. Перед горою стояла пишна процесія; під поглядами безлічі людей постала імператорка Великої Чжоу, яка вже досягла вершини влади.

Через чотири роки на ту саму гору вона надіслала щось зовсім маленьке: тонкий лист золота, шістдесят три знаки й прохання про довголіття та зняття провин.

Під час феншань вона проголошувала перед Небом і Землею свої заслуги. Передаючи табличку, просила даоса подати богам її побажання. З одного боку — звершення, які імператор може оголосити світові; з другого — старіння, лиха й смерть, яких не розв’язати навіть імператорові самотужки.

Два обряди не суперечать один одному. У Цзетянь і підтверджувала своє правління через священний порядок, і вірила, що сама йому підлягає. Вона могла змінити назву держави, чини й долі багатьох людей, але не могла видати указ, який наказав би її життю тривати вічно.

4. Імператор також може бути відсутнім

Через тридцять вісім років танський Сюань-цзун теж залишив табличку для обряду посилання дракона.

На мідній табличці Сюань-цзун так само назвав статус і дату народження, заявив про прагнення істинного Дао й бажання здобути спосіб довголіття. Він окремо написав: через імператорські обов’язки не може прибути вклонитися особисто, тому посилає даоса з табличкою.

Матеріали, місця й назви священних адресатів у У Цзетянь та Сюань-цзуна різнилися. Але жоден із них не пропустив через свій імператорський статус кроків називання імені, викладення побажання й передавання через посланця.

У залі аудієнцій вони видавали укази. Перед горами — подавали прохання.

Це допомагає побачити золоту табличку У Цзетянь не як цілком самотній випадок. Вона містить особисте ім’я й бажання імператорки, але також належить до обряду, якого мусив дотримуватися навіть володар. Вона не відкинула раптом усі статуси й не стала невідомою шукачкою Дао: слова «володарка Великої Чжоу» лишилися на золоті.

Але що виразніше названий статус, то помітніше наступне «благаю».

5. Можна просити, але не наказувати

Коли У Цзетянь передавала табличку, вона ще була імператоркою. Це не погляд на прожите після зречення й не поспішний пошук прощення біля смертного ложа.

Згодом її династія Чжоу скінчилася, імператорка померла, а суперечки про її заслуги й провини тривали понад тисячу років. Одні шукають у табличці доказ каяття, інші хочуть довести, що це лише звичайне прохання про благословення. Шістдесят три знаки не стають на жоден бік.

Вони зберігають лише мить, яку важко замінити чимось іншим: людина, звикла наказувати, за правилами іншого порядку називає себе й доручає даосу передати побажання.

Вона не написала «наказую» і не написала «милую».

Людина, яка могла говорити імператорське «ми», зрештою залишила слово «благаю».