Хіба не всі народжуються самотніми?

Хіба не всі народжуються самотніми?Хіба свобода — не одна з цін?

Вітер проходить крізь віконну фіранку,місячне світло падає в чашку,мов квітка, що ще не розтулилася.

Колись здавалося:якщо хтось іде поруч,це вже не блукання;лише потім стало зрозуміло:деякі тіні, наблизившись,просто проходять зі мноюодин відтинок вечірньої заграви.

Хмарам нікуди вертатися,тому все життя вони змінюються;шум прибою не затримується,та кожен відступперетворює на прибуття.

І мені колись було страшно:а раптом людський світ надто глибокий,а раптом серце впадеі вже не впізнаєзоряну піщинку всередині тіла.

Та ніч опускається шар за шаром,а зорі ніколи не говорять;річка сама тече впереді не просить у тишіжодної відповіді.

Може, свобода —ніколи не те, що хтось когось відпустив,а те, що річка всередині серцянарешті не боїтьсятекти в безмежжя.

Тож поглянь:я йду на самоті,та насправді нічого не втрачаю.

Зоряне світло далеко,вітер шумить голосно,а моя душаіз людського світуповолі розквітаєбезіменною миттю.