Незліченні живі істоти

Сонце заходить — куди йти?Сонце сходить — що прийняти?Сузір’я обертаються в безіменному небі,роки течуть, не замислюючись над собою.

Непомітномільйони років минули половину шляху,час передається шар за шаром —хто викарбовує сліди приходу?Скільки земних років змінило одне одного,щоб здобути мить —безмовну й тиху.

Колись мій погляд був із висоти.Гори й ріки здіймалися й спадали, мов за один подих,цивілізації поставали й гинули, мов збурений пісок.Живі квапились,мертві повертались до нуля,бажання й страх спліталися в сіті,істоти снували поміж ними,кожна вважала, що рухається вперед.

І тоді постали слова:хто визначає початок?Хто судить про кінець шляху?Чим зважити славу й заслуги,де душа отримує ім’я?

Сягнувши висоти,бачу, як мчать усі явища.Розквіт і занепад стоять поруч,надбання і втрати врівноважені.Ніхто насправді не дістався мети,і ніхто не відхилився від визначеного шляху.

Раптом погляд падає,я входжу у світ плоті.Холод і жар прилягають до тіла,дні й ночі — разом зі мною.У відлунні серцебиттявідчуваю вагання, більі єдину форму, яку прагну залишити.

Підіймаю голову до неба.Звідки приходжу — не сказано,куди піду — не визначено.Невже цьому скінченному життюсправді потрібно щось довести?

Потім погляд знову відступає.Назви й подоби відпадають,окреме розчиняється,слова одне по одному втрачають вагу у вакуумі.Всесвіт мовчить,та й далі обертається,туманності перевертаються,темна матерія повільно входить у резонанс —

Існування просто є,не заради відповіді.Незліченні живі істоти — лишеу довгій миті всесвітуйого власне,знов і знов відлунююче,тихе тремтіння.